До Дня захисників і захисниць України у закладах освіти області урок мужності “Герої рідного краюˮ, присвячений мешканцям місцевих територіальних громад, які дають відсіч російській агресії, захищають територіальну цільність нашої держави, та зробили особистий внесок у захист незалежності України.
З учнями 3 класу був проведений урок мужності під гаслом
"Ми діти нескорених"
Мінветеранів пропонує до Дня захисників і захисниць України провести у закладах освіти області урок мужності “Герої рідного краюˮ, присвячений мешканцям місцевих територіальних громад, які дають відсіч російській агресії, захищають територіальну цільність нашої держави, та зробили особистий внесок у захист незалежності України.
Українські захисники і захисниці стали символом хоробрості, патріотизму й боротьби народу за свободу та незалежність. Їх відданістю та сміливою боротьбою захоплюється кожен українець та цілий світ.
З початком російсько-української війни у 2014 році майже чотириста тисяч українців взяли зброю до рук у лавах Збройних сил України, Національної гвардії України, правоохоронних органів і добровольчих формувань, а з початком повномасштабного вторгнення російської федерації на територію України стало понад мільйон українців, щоб зупинити агресію російської федерації та відстояти незалежність України.
Військові операції, що здійснюються українськими воїнами під час захисту незалежності та територіальної цілісності України увійдуть у воєнну історію, стануть основою для розробки нових воєнних тактик та стратегій, а імена кожного захисника ізахисниці України назавжди закарбуються в історії України.
Сторінка у фесбуці учнів 3 класу
.svg/1200px-Facebook_New_Logo_(2015).svg.png){kind=logo}
Популяризація знань у сферах карантину і захисту рослин
З нагоди початку нового навчального року та з метою популяризації знань у сферах карантину і захисту рослин серед учнів та студентів, фахівці державних установ – фітосанітарних лабораторій та спеціалісти головних управлінь Держпродспоживслужби в областях провели низьку заходів, зокрема: відкриті уроки, лекційні заняття, конференції. Заходи проводились як очно, безпосередньо в навчальних закладах, так і в онлайн форматі.
Під час зустрічей з дітьми та молоддю звертали увагу на ризики переміщення рослин та пов’язаних з ними шкідливих організмів при міжнародних подорожах. Заохочували дітей та
При проведенні заходів використовувалися колекції шкідників та бур’янів, презентації, буклети, брошури та інші наочні матеріали, в тому числі посібник ФАО для дітей молодшого віку «Здорові рослини, здорова планета».
21 вересня - Міжнародний день миру
Це день, присвячений просуванню миру та зменшенню конфліктів у всьому світі. Ця важлива подія щорічно відзначається 21 вересня. Ідея встановлення Міжнародного дня миру з'явилася після завершення Першої світової війни.
21 вересня, українці разом з цивілізованим світом відзначають Міжнародний день миру та День миру в Україні. Останній встановлено відповідно до Указу Президента від 5 лютого 2002 року.
Історію нашої цивілізації цілком можна назвати історією воєн – лише в минулому столітті людству довелося пережити дві світові війни, а локальні збройні сутички в різних місцях планети виникають постійно.
На думку ООН, для припинення військових конфліктів у світі недостатньо урядових політичних угод – стійкий мир має базуватися на моральній та інтелектуальній солідарності людства. Саме цю ідею покладено в основу Міжнародного дня миру, який відзначається щороку 21 вересня і має на меті пропагувати мирні ініціативи та послаблювати військову напругу.
Мета Дня – звернути увагу на необхідність завершення усіх війн та конфліктів, а також підкреслити важливість мирних переговорів, дипломатії та толерантності.
Сучасне українське візуальне мистецтво почало формуватись ще до того, як було здобуто незалежність. Художники з Одеси, Львова, Києва та Харкова рухались у напрямку експериментів та звертались до нових форм мистецтва, таких як перформанс, акціонізм, мистецтво взаємодії. Вони відчували свій час, сміливо заглядали у майбутнє та ставали учасниками соціально-політичних змін у країні.
Які знакові події вплинули на розвиток українського сучасного візуального мистецтва в Україні, які теми хвилювали митців упродовж останніх тридцяти років та на чому вони будуть фокусуватися у найближче десятиріччя — про це Суспільне Культура поговорило з мистецтвознавцями та дослідниками.
На початку незалежності Україна опинилась у складному інституційному становищі, адже галерей та музеїв, де можна було організувати виставку сучасного мистецтва, майже не було, згадує Катерина Яковленко, дослідниця сучасного мистецтва, журналістка, співкураторка проєкту Secondary Archive.
Одна з важливих галерей того часу — галерея "Арт Бланк", яка підтримувала митців та надавала невелику фінансову підтримку художникам для створення робіт. Через прагнення показати свої роботи художники також організовували власні artist run простори, де проводили виставки та зустрічі.
Важливою подією для українського мистецтва стала поява Центру сучасного мистецтва Сороса у Києві, а пізніше в Одесі, завдяки якому відбувалися важливі виставки українського та міжнародного мистецтва, а також була створена освітня програма для митців, наприклад, цифрова лабораторія. Важливими стали створення "Мистецького арсеналу" як мистецького простору та PinchukArtCentre — інституції, яка більше 10 років підтримує українських художників та проводить важливу дослідницьку діяльність щодо українського мистецтва.
Насправді я не можу сказати, що сьогодні інституційна система мистецтва є розгалуженою, хоча безперечно ситуація змінилась на краще, інституцій стало більше, і багато з них мають успішну і сталу історію. В Україні існує кілька музеїв, галерей та самоорганізованих просторів у різних регіонах. На мою думку, останнє є однією з важливих складових творчого процесу.
Одна з найбільш цікавих ініціатив, як на мене, — "Простір покордоння", міжнародний ленд-арт симпозіум, який відбувається у Могриці з 1997 року.
Ще один приклад самоорганізованих ініціатив — галерея "Джерело", створена художницями Богданою Косміною та Аліною Клейтман. Та найбільш важливе, що варто означити, — це культурні інституції державного сектору.
Останніми роками ми стали свідками, як почали з’являтись державні культурні фонди та організації, музеї та галереї. Мені видається ця тенденція правильною та необхідною.
Однак перебір виборів очільників цих інституцій останнім часом показує непрозорі механізми та маніпуляції, що ставить під сумнів і діяльність самих інституцій та їхній авторитет. А відтак мені видається вкрай важливим слідкувати за реформуванням і виборчими процесами в кожній інституції, аби ті здобутки, які існують, не були втрачені".
Становлення інституційності в Україні відбувалося уривчасто, говорить Ксенія Малих, мистецтвознавиця, кураторка, керівниця Дослідницької платформи PinchukArtCentre.
Комерційні галереї почали відкриватися на самому початку 1990-х, і перші свої капітали заробляли на продажу антикваріату та залишків нерозпроданого в роки перебудови соцреалізму.
У 1993 році в Києві відкрив свій офіс фонд Сороса, де першою директоркою була Марта Кузьма, яка і переконала керівництво Фонду відкрити в Україні виставковий центр. Згодом такий центр був відкритий в Одесі, що працював під керівництвом Олександра Ройтбурда. Той розмах, з яким перші роки своєї діяльності вів виставкову діяльність Центр Сороса, повторив лише PinchukArtCentre, відкритий вже у 2009 році з гучними проєктами світових зірок сучасного мистецтва. У 2004 відкрилася найбільша в Україні інституція культури — "Мистецький арсенал", — яка сформувала чітку стратегію лише з приходом директорки Олесі Островської у 2016.
Протягом 30 років незалежності всі типи інституцій культури (навіть самоорганізовані, як Detenpyla у Львові та Closer у Києві) так чи інакше ділять між собою функції Музею сучасного мистецтва України, якого ми досі не маємо".
Борис Філоненко: Пошуки спільного існування
"Думаю, прогнози на території дослідження мистецтва — марна праця, адже мистецтвознавець/куратор/арткритик рухається разом з художником або за художником. Мені досі ніяково від міркувань в дусі “кіно майбутнього зніматиме Квентін Кустуриця”, якими ділились кінокритики на століття кінематографу.
Втім, у відповіді на ваше питання, хотів би згадати слова Тіберія Сільваші: "Якби наші політики замислились над тим, що відбувалося на початку 1990-х в мистецтві — вони б зрозуміли, як ті самі процеси стали визначальними й для суспільного розвитку. Мистецтво, думаю, раніше реагує на зміни в суспільстві"
2009 — Виставка "Українська Нова хвиля. Живопис, фото, відео другої половини 1980 – початку 1990-х років" була присвячена українському постмодерністському мистецтву. До експозиції увійшли роботи художників і художниць, створені в різних медіа та об'єднані поняттям "Нової хвилі". Кураторкою була Оксана Баршинова.
2011 — Утворився галерейний простір Detenpyla (Детенпула) в приміщенні квартирної кухні у Львові, яка більше шести років представляла виставкові проєкти та буламісцем зустрічей культурно-художньої спільноти. Куратори — Юрій Білей, Павло Ковач (мол.), Станіслав Туріна.
2012 — Виставка "Українське тіло" мала тривати з 07.02.2012 до 28.02.2012 у Центрі візуальної культури при Києво-Могилянській академії, однак 10 лютого 2012 року тогочасний президент вишу Сергій Квіт її одноосібно закрив. Представлені в експозиції роботи порушували питання тілесності в українському суспільстві.
2013 — Під час монтажу виставки "Велике і величне" до 1025-річчя Хрещення Київської Русі генеральна директорка "Мистецького арсеналу" Наталія Заболотна власноруч зафарбувала розпис "Коліївщина: Страшний суд" одного із сучасних художників, учасника групи "Р.Е.П.", — Володимира Кузнєцова. Це стало причиною солідарізації з художником і бойкотування інституції серед учасників та учасниць художнього процесу й по сьогодні.
2014 — “Герої. Спроба інвентаризації” у Національному художньому музеї України, що представляла близько 180 вибраних творів з фондів музею, які можна віднести до тем "Герой", "Геройські вчинки", "Святі" та "Мученики". Проект дозволив побачити твори, які довго перебували у музейних спецсховищах через цензуру.
2015 — Київська міжнародна бієнале "Київська школа" відбулась у різних виставкових та публічних просторах Києва. Основною локацією стало приміщення Будинку одягу на Львівській площі.
2016 — У PinchukArtCentre відкрилася виставка "Паркомуна. Місце. Спільнота. Явище" (рос. "ПАРКОММУНА. Место. Сообщество. Явление"). Кураторки — Ксенія Малих, Тетяна Кочубінська. Проєкт став результатом роботи "Дослідницької платформи", у фокусі якої було дослідження творчості кола художників, пов’язаних зі сквотом "Паризька комуна", що на початку 1990-х став місцем творчої концентрації тодішньої контркультурної тусовки та окреслював коло художників, модель мислення та світогляду, основним засобом спілкування яких був живопис.
2019 — Відбулась Друга бієнале молодого мистецтва у Харкові під назвою "Здається, я заходжу в наш сад". Куратори: Анастасія Євсєєва, Дарина Скринник-Міська, Борис Філоненко.
2019 — Проходить серія виставок "Жести ставлення" у Кмитівському музеї, на яких демонструються сучасні твори, автори котрих критично осмислюють спадок радянської епохи. Куратори: Нікіта Кадан та Євгенії Моляр.
2019 — "Відкрита група" курує український павільйон на Венеційській бієнале, запрошуючи до участі "всіх художників і художниць України" та плануючи проліт літака "Мрія" над Венецією. Художник Арсен Савадов, робота якого посіла друге місце в конкурсі на українське представництво, збирає пресконференцію, аби оскаржити рішення журі (сьогодні відео події заблоковане адміністраторами ютуб-каналу УНІАН).
2019 — Відкриття виставки "Ательє нормально" у The Naked Room. Це перша виставка авторок та авторів, серед яких художники із синдромом Дауна, і які вже близько року працюють у однойменній незалежній творчій студії
Кожну другу суботу вересня відзначається День українського кіно. Професійне свято працівників кінематографії запровадили згідно з Указом Президента України, підписаним у січні 1996 р.
Історія українського кінематографу бере початок із кінця ХІХ ст., коли український механік-винахідник Йосип Тимченко розробив прототип апаратів для кінозйомки та кінопроекції. Тоді ж у Одесі, Харкові та Львові відбулися перші публічні кіносеанси, під час яких здебільшого демонстрували хроніки тогочасних подій. Такі заходи викликали неабияке здивування та зацікавлення, адже багатьом глядачам важко було сприймати несподіваний рух звичних сталих зображень повсякденного життя, що демонструвалися на фотознімках.
Відразу після показу історичних хронік почали з’являтися художні кінострічки. Перша українське ігрове кіно зняли 1911 р. Його автором став Данило Сахненко, який присвятив стрічку «Запорізька Січ» подіям середини ХVI ст. пов’язаним із діяльністю кошового отамана Івана Сірка.
В часи Павла Скоропадського виробництвом фільмів почала опікуватися Українська держава. За вказівкою гетьмана в 1918 р. створили державне товариство «Українфільм». Окремим наказом передбачалася українізація майбутнього кіновиробництва, готувалися постановки кінострічок.
На базі приватних кіновиробництв, які функціонували на початку ХХ ст., протягом 1919 р. були засновані кіностудії в Одесі та Ялті. Саме на одеському знімальному майданчику зробив свої перші режисерські кроки Олександр Довженко. У становленні кіностудії брали участь Лесь Курбас та Юрій Яновський.
https://suspilne.media/12219-12-sedevriv-ukrainskogo-kino-aki-mae-podivitis-kozen/
7 вересня - відзначення День військової розвідки України
Президент Володимир Зеленський 2022 року підписав указ про відзначення 7 вересня Дня воєнної розвідки України.
"Враховуючи значний внесок воєнної розвідки України у справу забезпечення захисту національних інтересів від зовнішніх загроз, зміцнення обороноздатності держави, з метою підтримання високого авторитету воєнної розвідки, вшанування подвигів воєнних розвідників постановляю установити День воєнної розвідки України, який відзначати щорічно 7 вересня", - ідеться в документі.
7 вересня 1992 року, відповідно до указу Президента Леоніда Кравчука "Про Управління військової стратегічної розвідки Міністерства оборони України", у складі оборонного відомства було створено розвідувальний орган стратегічного рівня. Це поклало початок військовій розвідці України.
Поширеним жанром героїчного поетичного епосу українського народу є історичні пісні — ліро-епічні твори про конкретні чи типові історичні події та процеси, відомих історичних осіб та безіменних героїв, чиє життя і вчинки пов’язані з подіями суспільно-політичного життя, в яких відтворено дух певної історичної епохи.
Історична пісня, з одного боку, є продуктом розвитку ліричної пісні, а, з другого, — належить до епічної поезії. Співвідношення цих двох елементів може бути різним для різних епох, але вони зберігаються в усіх історичних піснях. Про сутність і жанрову природу історичної пісні ведуться суперечки, існують різні, часто протилежні точки зору. Самоочевидними є деякі ознаки цього жанру: дійові особи — не видумані персонажі, а реально існуючі історичні постаті, події — реальні історичні події.
В період Першої світової війни з’явилась нова надія на визволення України, український народ знову охопила хвиля звеличення своїх національних героїв у пісенній творчості. Найбільшим спалахом національного самовияву була діяльність збройного легіону Українських Січових Стрільців, створеного стараннями українських патріотів у складі Австро-Угорської армії.
Він став початком змагань українців-галичан та гуцулів за свободу. Однак доля молодих талановитих легіонерів стала однією з найтрагічніших сторінок історії. Виступивши проти армії російського царизму, вони вступили у братовбивчу війну (в російській армії були солдати зі Східної України). Австро-Угорщина запідозрила стрільців у зраді, і їх почали винищувати з обох сторін. Багато з них загинуло у битвах, інших закатували у сибірських таборах.
Цей суперечливий, неоднозначний трагічний етап української історії чи не найповніше відбився у героїко-поетичному епосі найсучаснішого циклу — в піснях визвольних змагань першої половини 20 ст. Стрілецькі пісні представлені понад 400 текстами, серед яких є твори героїко-патріотичного, баладного, жартівливого характеру. Ці пісні, хоч і побутують як народні, відрізняються від інших народних пісень тематикою і поетикою, наближаючись до літературних творів. Пояснюється це тим, що їхні автори — представники січового стрілецтва — були вихідцями з інтелігентських родин, гімназистами, освіченими людьми (за документами Львівського архіву 40% січових стрільців мали вищу університетську освіту). Вони були обізнані з літературою, музикою, малярством і створювали пісні як авторські твори. Але пісні швидко ставали популярними і починали побутувати як народні. Імена авторів забувалися. І зараз багато з них побутує в народі анонімно, хоч їхні автори — відомі багатьом, тому частину з них зараховують до пісень літературного походження.
Серед пісень патріотичного змісту передусім виділяють дуже популярні, що справді стали всенародними. Так наприклад, пісня О. Кониського «Ой у лузі червона калина»:
Ой у лузі червона калина похилилася,
Чогось наша славна Україна зажурилася.
А ми тую червону калину підіймемо,
А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо!
Марширують наші добровольці у кривавий тан
Визволяти братів-українців з ворожих кайдан.
А ми наших братів-українців визволимо,
А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо!
Не хилися, червона калино, маєш білий цвіт.
Не журися, славна Україно, маєш вільний рід.
А ми тую червону калину підіймемо,
А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо!
Гей, у полі ярої пшениці золотистий лан,
Розпочали стрільці українські з ворогами тан!
А ми тую ярую пшеницю ізберемо,
А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо!
Як повіє буйнесенький вітер з широких степів,
Та й прославить по всій Україні січових стрільців.
А ми тую стрілецькую славу збережемо,
А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо!
До таких пісень можна віднести також «Луговий гімн», «Ой з-за гори чорна хмара встала» невідомих авторів та ін.
Бойового характеру пісні Л. Лепкого «Ой видно село», Р. Купчинського «Ми йдемо в бій» та ін.
Маршові пісні — «Гей ви, хлопці січовії» (К. Гутковського), «Січовий марш» («Гей, там на горі січ іде»), «Марш січовиків» («Гей, ізгадайте, браття-вкраїнці») та ін.
До пісень січових стрільців, крім історичних, належать і ліричні пісні: Тематика їх дуже різноманітна. Найбільше пісень про кохання належить Роману Купчинському — «Як з Бережан до Кадри», «Човен хитається серед води», «Пиймо, друзі, грай, музико», «Ірчик», «Ой чого ж ти зажурився», «Шумить, шумить дібровонька», а також Л. Лепкого «Мальовнича нічка» та ін.
Зустрічаються родинно-побутові пісні, як наприклад, «Там за селом, за лугом» (О. Маковея), «Пише стара мати» (Р. Купчинського); жартівливі — «Зажурились галичанки», «Мав я раз дівчиноньку» (Р. Купчинського), «Бо війна війною» (Л. Лепкого) та ін.
З-поміж суспільно-побутових пісень найширшою є тематика козацького життя (особливо мотив смерті козака) — «Повіяв вітер степовий», «Накрила нічка», «У темному лісі під білов березов», «Загинув стрілець» та ін.
Донедавна не вивчався найновіший пласт історичної пісенності, що формувався у міжвоєнний період та у час Другої світової війни, зокрема у західних реґіонах України. Це — пісні про боротьбу ОУН-УПА чи повстанські пісні, в яких оплакується доля поневоленої України. Наприклад, пісня «Триста літ минає», «Чи чуєш ти, друже, юначе»,«Сумний святий вечір у сорок сьомім році» та ін.), про трагічну долю Карпатської України («Цього року сумні свята», «В Закарпатті радість стала», «А Тисою пливуть трупи»), а також про самовіддану жертовну боротьбу відважних воїнів УПА («Там на півночі, на Волині», «Ой у лісі на полянці», «Ішли селом партизани», «Лента за лентою», «Чи то буря, чи грім» та ін.).
Серед цієї групи теж зустрічаються ліричні та баладні пісні, як наприклад, відома пісня-балада «Ішов відважний гайовий».
.svg/200px-Facebook_New_Logo_(2015).svg.png){kind=logo}