Сучасне українське візуальне мистецтво
Сучасне українське візуальне мистецтво почало формуватись ще до того, як було здобуто незалежність. Художники з Одеси, Львова, Києва та Харкова рухались у напрямку експериментів та звертались до нових форм мистецтва, таких як перформанс, акціонізм, мистецтво взаємодії. Вони відчували свій час, сміливо заглядали у майбутнє та ставали учасниками соціально-політичних змін у країні.
Які знакові події вплинули на розвиток українського сучасного візуального мистецтва в Україні, які теми хвилювали митців упродовж останніх тридцяти років та на чому вони будуть фокусуватися у найближче десятиріччя — про це Суспільне Культура поговорило з мистецтвознавцями та дослідниками.
Поява виставкових просторів
На початку незалежності Україна опинилась у складному інституційному становищі, адже галерей та музеїв, де можна було організувати виставку сучасного мистецтва, майже не було, згадує Катерина Яковленко, дослідниця сучасного мистецтва, журналістка, співкураторка проєкту Secondary Archive.
Одна з важливих галерей того часу — галерея "Арт Бланк", яка підтримувала митців та надавала невелику фінансову підтримку художникам для створення робіт. Через прагнення показати свої роботи художники також організовували власні artist run простори, де проводили виставки та зустрічі.
Важливою подією для українського мистецтва стала поява Центру сучасного мистецтва Сороса у Києві, а пізніше в Одесі, завдяки якому відбувалися важливі виставки українського та міжнародного мистецтва, а також була створена освітня програма для митців, наприклад, цифрова лабораторія. Важливими стали створення "Мистецького арсеналу" як мистецького простору та PinchukArtCentre — інституції, яка більше 10 років підтримує українських художників та проводить важливу дослідницьку діяльність щодо українського мистецтва.
Насправді я не можу сказати, що сьогодні інституційна система мистецтва є розгалуженою, хоча безперечно ситуація змінилась на краще, інституцій стало більше, і багато з них мають успішну і сталу історію. В Україні існує кілька музеїв, галерей та самоорганізованих просторів у різних регіонах. На мою думку, останнє є однією з важливих складових творчого процесу.
Одна з найбільш цікавих ініціатив, як на мене, — "Простір покордоння", міжнародний ленд-арт симпозіум, який відбувається у Могриці з 1997 року.
Ще один приклад самоорганізованих ініціатив — галерея "Джерело", створена художницями Богданою Косміною та Аліною Клейтман. Та найбільш важливе, що варто означити, — це культурні інституції державного сектору.
Останніми роками ми стали свідками, як почали з’являтись державні культурні фонди та організації, музеї та галереї. Мені видається ця тенденція правильною та необхідною.
Однак перебір виборів очільників цих інституцій останнім часом показує непрозорі механізми та маніпуляції, що ставить під сумнів і діяльність самих інституцій та їхній авторитет. А відтак мені видається вкрай важливим слідкувати за реформуванням і виборчими процесами в кожній інституції, аби ті здобутки, які існують, не були втрачені".
Відхід від радянської системи
Становлення інституційності в Україні відбувалося уривчасто, говорить Ксенія Малих, мистецтвознавиця, кураторка, керівниця Дослідницької платформи PinchukArtCentre.
Комерційні галереї почали відкриватися на самому початку 1990-х, і перші свої капітали заробляли на продажу антикваріату та залишків нерозпроданого в роки перебудови соцреалізму.
У 1993 році в Києві відкрив свій офіс фонд Сороса, де першою директоркою була Марта Кузьма, яка і переконала керівництво Фонду відкрити в Україні виставковий центр. Згодом такий центр був відкритий в Одесі, що працював під керівництвом Олександра Ройтбурда. Той розмах, з яким перші роки своєї діяльності вів виставкову діяльність Центр Сороса, повторив лише PinchukArtCentre, відкритий вже у 2009 році з гучними проєктами світових зірок сучасного мистецтва. У 2004 відкрилася найбільша в Україні інституція культури — "Мистецький арсенал", — яка сформувала чітку стратегію лише з приходом директорки Олесі Островської у 2016.
Протягом 30 років незалежності всі типи інституцій культури (навіть самоорганізовані, як Detenpyla у Львові та Closer у Києві) так чи інакше ділять між собою функції Музею сучасного мистецтва України, якого ми досі не маємо".
Експериментальна фотографія, українське тіло та велика Історія
Що буде у найближчі 10 років
Борис Філоненко: Пошуки спільного існування
"Думаю, прогнози на території дослідження мистецтва — марна праця, адже мистецтвознавець/куратор/арткритик рухається разом з художником або за художником. Мені досі ніяково від міркувань в дусі “кіно майбутнього зніматиме Квентін Кустуриця”, якими ділились кінокритики на століття кінематографу.
Втім, у відповіді на ваше питання, хотів би згадати слова Тіберія Сільваші: "Якби наші політики замислились над тим, що відбувалося на початку 1990-х в мистецтві — вони б зрозуміли, як ті самі процеси стали визначальними й для суспільного розвитку. Мистецтво, думаю, раніше реагує на зміни в суспільстві"
2009 — Виставка "Українська Нова хвиля. Живопис, фото, відео другої половини 1980 – початку 1990-х років" була присвячена українському постмодерністському мистецтву. До експозиції увійшли роботи художників і художниць, створені в різних медіа та об'єднані поняттям "Нової хвилі". Кураторкою була Оксана Баршинова.
2011 — Утворився галерейний простір Detenpyla (Детенпула) в приміщенні квартирної кухні у Львові, яка більше шести років представляла виставкові проєкти та буламісцем зустрічей культурно-художньої спільноти. Куратори — Юрій Білей, Павло Ковач (мол.), Станіслав Туріна.
2012 — Виставка "Українське тіло" мала тривати з 07.02.2012 до 28.02.2012 у Центрі візуальної культури при Києво-Могилянській академії, однак 10 лютого 2012 року тогочасний президент вишу Сергій Квіт її одноосібно закрив. Представлені в експозиції роботи порушували питання тілесності в українському суспільстві.
2013 — Під час монтажу виставки "Велике і величне" до 1025-річчя Хрещення Київської Русі генеральна директорка "Мистецького арсеналу" Наталія Заболотна власноруч зафарбувала розпис "Коліївщина: Страшний суд" одного із сучасних художників, учасника групи "Р.Е.П.", — Володимира Кузнєцова. Це стало причиною солідарізації з художником і бойкотування інституції серед учасників та учасниць художнього процесу й по сьогодні.
2014 — “Герої. Спроба інвентаризації” у Національному художньому музеї України, що представляла близько 180 вибраних творів з фондів музею, які можна віднести до тем "Герой", "Геройські вчинки", "Святі" та "Мученики". Проект дозволив побачити твори, які довго перебували у музейних спецсховищах через цензуру.
2015 — Київська міжнародна бієнале "Київська школа" відбулась у різних виставкових та публічних просторах Києва. Основною локацією стало приміщення Будинку одягу на Львівській площі.
2016 — У PinchukArtCentre відкрилася виставка "Паркомуна. Місце. Спільнота. Явище" (рос. "ПАРКОММУНА. Место. Сообщество. Явление"). Кураторки — Ксенія Малих, Тетяна Кочубінська. Проєкт став результатом роботи "Дослідницької платформи", у фокусі якої було дослідження творчості кола художників, пов’язаних зі сквотом "Паризька комуна", що на початку 1990-х став місцем творчої концентрації тодішньої контркультурної тусовки та окреслював коло художників, модель мислення та світогляду, основним засобом спілкування яких був живопис.
2019 — Відбулась Друга бієнале молодого мистецтва у Харкові під назвою "Здається, я заходжу в наш сад". Куратори: Анастасія Євсєєва, Дарина Скринник-Міська, Борис Філоненко.
2019 — Проходить серія виставок "Жести ставлення" у Кмитівському музеї, на яких демонструються сучасні твори, автори котрих критично осмислюють спадок радянської епохи. Куратори: Нікіта Кадан та Євгенії Моляр.
2019 — "Відкрита група" курує український павільйон на Венеційській бієнале, запрошуючи до участі "всіх художників і художниць України" та плануючи проліт літака "Мрія" над Венецією. Художник Арсен Савадов, робота якого посіла друге місце в конкурсі на українське представництво, збирає пресконференцію, аби оскаржити рішення журі (сьогодні відео події заблоковане адміністраторами ютуб-каналу УНІАН).
2019 — Відкриття виставки "Ательє нормально" у The Naked Room. Це перша виставка авторок та авторів, серед яких художники із синдромом Дауна, і які вже близько року працюють у однойменній незалежній творчій студії
Немає коментарів:
Дописати коментар