Сучасне українське візуальне мистецтво 

 Сучасне українське візуальне мистецтво почало формуватись ще до того, як було здобуто незалежність. Художники з Одеси, Львова, Києва та Харкова рухались у напрямку експериментів та звертались до нових форм мистецтва, таких як перформанс, акціонізм, мистецтво взаємодії. Вони відчували свій час, сміливо заглядали у майбутнє та ставали учасниками соціально-політичних змін у країні.

Які знакові події вплинули на розвиток українського сучасного візуального мистецтва в Україні, які теми хвилювали митців упродовж останніх тридцяти років та на чому вони будуть фокусуватися у найближче десятиріччя — про це Суспільне Культура поговорило з мистецтвознавцями та дослідниками.

Поява виставкових просторів

На початку незалежності Україна опинилась у складному інституційному становищі, адже галерей та музеїв, де можна було організувати виставку сучасного мистецтва, майже не було, згадує Катерина Яковленко, дослідниця сучасного мистецтва, журналістка, співкураторка проєкту Secondary Archive.

"Поодинокі галереї почали з’являтись на початку 1990-х. І хоча більшість з них не існує сьогодні, у свій час вони, безперечно, зіграли важливу роль у становленні незалежного українського мистецтва.

Катерина Яковленко

Одна з важливих галерей того часу — галерея "Арт Бланк", яка підтримувала митців та надавала невелику фінансову підтримку художникам для створення робіт. Через прагнення показати свої роботи художники також організовували власні artist run простори, де проводили виставки та зустрічі.

Важливою подією для українського мистецтва стала поява Центру сучасного мистецтва Сороса у Києві, а пізніше в Одесі, завдяки якому відбувалися важливі виставки українського та міжнародного мистецтва, а також була створена освітня програма для митців, наприклад, цифрова лабораторія. Важливими стали створення "Мистецького арсеналу" як мистецького простору та PinchukArtCentre — інституції, яка більше 10 років підтримує українських художників та проводить важливу дослідницьку діяльність щодо українського мистецтва.

Насправді я не можу сказати, що сьогодні інституційна система мистецтва є розгалуженою, хоча безперечно ситуація змінилась на краще, інституцій стало більше, і багато з них мають успішну і сталу історію. В Україні існує кілька музеїв, галерей та самоорганізованих просторів у різних регіонах. На мою думку, останнє є однією з важливих складових творчого процесу.

Одна з найбільш цікавих ініціатив, як на мене, — "Простір покордоння", міжнародний ленд-арт симпозіум, який відбувається у Могриці з 1997 року.

Ще один приклад самоорганізованих ініціатив — галерея "Джерело", створена художницями Богданою Косміною та Аліною Клейтман. Та найбільш важливе, що варто означити, — це культурні інституції державного сектору.

Останніми роками ми стали свідками, як почали з’являтись державні культурні фонди та організації, музеї та галереї. Мені видається ця тенденція правильною та необхідною.

Однак перебір виборів очільників цих інституцій останнім часом показує непрозорі механізми та маніпуляції, що ставить під сумнів і діяльність самих інституцій та їхній авторитет. А відтак мені видається вкрай важливим слідкувати за реформуванням і виборчими процесами в кожній інституції, аби ті здобутки, які існують, не були втрачені".

Відхід від радянської системи

Становлення інституційності в Україні відбувалося уривчасто, говорить Ксенія Малих, мистецтвознавиця, кураторка, керівниця Дослідницької платформи PinchukArtCentre.

"Радянська система з її розгалуженою структурою ще й досі існує у формі Спілки художників України, а в перші роки незалежності не втратила могутності, і більшість важливих виставкових проєктів відбувалися у просторах спілчанських виставкових залів.

Ксенія Малих

Комерційні галереї почали відкриватися на самому початку 1990-х, і перші свої капітали заробляли на продажу антикваріату та залишків нерозпроданого в роки перебудови соцреалізму.

У 1993 році в Києві відкрив свій офіс фонд Сороса, де першою директоркою була Марта Кузьма, яка і переконала керівництво Фонду відкрити в Україні виставковий центр. Згодом такий центр був відкритий в Одесі, що працював під керівництвом Олександра Ройтбурда. Той розмах, з яким перші роки своєї діяльності вів виставкову діяльність Центр Сороса, повторив лише PinchukArtCentre, відкритий вже у 2009 році з гучними проєктами світових зірок сучасного мистецтва. У 2004 відкрилася найбільша в Україні інституція культури — "Мистецький арсенал", — яка сформувала чітку стратегію лише з приходом директорки Олесі Островської у 2016.

Протягом 30 років незалежності всі типи інституцій культури (навіть самоорганізовані, як Detenpyla у Львові та Closer у Києві) так чи інакше ділять між собою функції Музею сучасного мистецтва України, якого ми досі не маємо".

Експериментальна фотографія, українське тіло та велика Історія

 PinchukArtCentre. Професійне занурення у новітню історію українського мистецтва дозволяє виокремлювати тенденції, аналізувати стан культури та інтелектуальної думки".

Що буде у найближчі 10 років

Борис Філоненко: Пошуки спільного існування

"Думаю, прогнози на території дослідження мистецтва — марна праця, адже мистецтвознавець/куратор/арткритик рухається разом з художником або за художником. Мені досі ніяково від міркувань в дусі “кіно майбутнього зніматиме Квентін Кустуриця”, якими ділились кінокритики на століття кінематографу.

Втім, у відповіді на ваше питання, хотів би згадати слова Тіберія Сільваші: "Якби наші політики замислились над тим, що відбувалося на початку 1990-х в мистецтві — вони б зрозуміли, як ті самі процеси стали визначальними й для суспільного розвитку. Мистецтво, думаю, раніше реагує на зміни в суспільстві"

2009 — Виставка "Українська Нова хвиля. Живопис, фото, відео другої половини 1980 – початку 1990-х років" була присвячена українському постмодерністському мистецтву. До експозиції увійшли роботи художників і художниць, створені в різних медіа та об'єднані поняттям "Нової хвилі". Кураторкою була Оксана Баршинова.

2011 — Утворився галерейний простір Detenpyla (Детенпула) в приміщенні квартирної кухні у Львові, яка більше шести років представляла виставкові проєкти та буламісцем зустрічей культурно-художньої спільноти. Куратори — Юрій Білей, Павло Ковач (мол.), Станіслав Туріна.

2012 — Виставка "Українське тіло" мала тривати з 07.02.2012 до 28.02.2012 у Центрі візуальної культури при Києво-Могилянській академії, однак 10 лютого 2012 року тогочасний президент вишу Сергій Квіт її одноосібно закрив. Представлені в експозиції роботи порушували питання тілесності в українському суспільстві.

2013 — Під час монтажу виставки "Велике і величне" до 1025-річчя Хрещення Київської Русі генеральна директорка "Мистецького арсеналу" Наталія Заболотна власноруч зафарбувала розпис "Коліївщина: Страшний суд" одного із сучасних художників, учасника групи "Р.Е.П.", — Володимира Кузнєцова. Це стало причиною солідарізації з художником і бойкотування інституції серед учасників та учасниць художнього процесу й по сьогодні.

2014 — “Герої. Спроба інвентаризації” у Національному художньому музеї України, що представляла близько 180 вибраних творів з фондів музею, які можна віднести до тем "Герой", "Геройські вчинки", "Святі" та "Мученики". Проект дозволив побачити твори, які довго перебували у музейних спецсховищах через цензуру.

2015 — Київська міжнародна бієнале "Київська школа" відбулась у різних виставкових та публічних просторах Києва. Основною локацією стало приміщення Будинку одягу на Львівській площі.

2016 — У PinchukArtCentre відкрилася виставка "Паркомуна. Місце. Спільнота. Явище" (рос. "ПАРКОММУНА. Место. Сообщество. Явление"). Кураторки — Ксенія Малих, Тетяна Кочубінська. Проєкт став результатом роботи "Дослідницької платформи", у фокусі якої було дослідження творчості кола художників, пов’язаних зі сквотом "Паризька комуна", що на початку 1990-х став місцем творчої концентрації тодішньої контркультурної тусовки та окреслював коло художників, модель мислення та світогляду, основним засобом спілкування яких був живопис.

2019 — Відбулась Друга бієнале молодого мистецтва у Харкові під назвою "Здається, я заходжу в наш сад". Куратори: Анастасія Євсєєва, Дарина Скринник-Міська, Борис Філоненко.

2019 — Проходить серія виставок "Жести ставлення" у Кмитівському музеї, на яких демонструються сучасні твори, автори котрих критично осмислюють спадок радянської епохи. Куратори: Нікіта Кадан та Євгенії Моляр.

2019 — "Відкрита група" курує український павільйон на Венеційській бієнале, запрошуючи до участі "всіх художників і художниць України" та плануючи проліт літака "Мрія" над Венецією. Художник Арсен Савадов, робота якого посіла друге місце в конкурсі на українське представництво, збирає пресконференцію, аби оскаржити рішення журі (сьогодні відео події заблоковане адміністраторами ютуб-каналу УНІАН).

2019 — Відкриття виставки "Ательє нормально" у The Naked Room. Це перша виставка авторок та авторів, серед яких художники із синдромом Дауна, і які вже близько року працюють у однойменній незалежній творчій студії

9 вересня -День українського кіно

 

 9 вересня -День українського кіно

Кожну другу суботу вересня відзначається День українського кіно. Професійне свято працівників кінематографії запровадили згідно з Указом Президента України, підписаним у січні 1996 р.

Історія українського кінематографу бере початок із кінця ХІХ ст., коли український механік-винахідник Йосип Тимченко розробив прототип апаратів для кінозйомки та кінопроекції. Тоді ж у Одесі, Харкові та Львові відбулися перші публічні кіносеанси, під час яких здебільшого демонстрували хроніки тогочасних подій. Такі заходи викликали неабияке здивування та зацікавлення, адже багатьом глядачам важко було сприймати несподіваний рух звичних сталих зображень повсякденного життя, що демонструвалися на фотознімках.

Відразу після показу історичних хронік почали з’являтися художні кінострічки. Перша українське ігрове кіно зняли 1911 р. Його автором став Данило Сахненко, який присвятив стрічку «Запорізька Січ» подіям середини ХVI ст. пов’язаним із діяльністю кошового отамана Івана Сірка.

В часи Павла Скоропадського виробництвом фільмів почала опікуватися Українська держава. За вказівкою гетьмана в 1918 р. створили державне товариство «Українфільм». Окремим наказом передбачалася українізація майбутнього кіновиробництва, готувалися постановки кінострічок.

На базі приватних кіновиробництв, які функціонували на початку ХХ ст., протягом 1919 р. були засновані кіностудії в Одесі та Ялті. Саме на одеському знімальному майданчику зробив свої перші режисерські кроки Олександр Довженко. У становленні кіностудії брали участь Лесь Курбас та Юрій Яновський.

https://suspilne.media/12219-12-sedevriv-ukrainskogo-kino-aki-mae-podivitis-kozen/

 7 вересня -  відзначення  День військової розвідки України

Президент Володимир Зеленський 2022 року підписав указ про відзначення 7 вересня Дня воєнної розвідки України.

"Враховуючи значний внесок воєнної розвідки України у справу забезпечення захисту національних інтересів від зовнішніх загроз, зміцнення обороноздатності держави, з метою підтримання високого авторитету воєнної розвідки, вшанування подвигів воєнних розвідників постановляю установити День воєнної розвідки України, який відзначати щорічно 7 вересня", - ідеться в документі.

7 вересня 1992 року, відповідно до указу Президента Леоніда Кравчука "Про Управління військової стратегічної розвідки Міністерства оборони України", у складі оборонного відомства було створено розвідувальний орган стратегічного рівня. Це поклало початок військовій розвідці України.

ПАТРІОТИЧНА ПІСНЯ ЯК НЕВІДʼЄМНИЙ ЕЛЕМЕНТ НАЦІОНАЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ УКРАЇНЦІВ

 Поширеним жанром героїчного поетичного епосу українського народу є історичні пісні — ліро-епічні твори про конкретні чи типові історичні події та процеси, відомих історичних осіб та безіменних героїв, чиє життя і вчинки пов’язані з подіями суспільно-політичного життя, в яких відтворено дух певної історичної епохи.

Історична пісня, з одного боку, є продуктом розвитку ліричної пісні, а, з другого, — належить до епічної поезії. Співвідношення цих двох елементів може бути різним для різних епох, але вони зберігаються в усіх історичних піснях. Про сутність і жанрову природу історичної пісні ведуться суперечки, існують різні, часто протилежні точки зору. Самоочевидними є деякі ознаки цього жанру: дійові особи — не видумані персонажі, а реально існуючі історичні постаті, події — реальні історичні події. 

В період Першої світової війни з’явилась нова надія на визволення України, український народ знову охопила хвиля звеличення своїх національних героїв у пісенній творчості. Найбільшим спалахом національного самовияву була діяльність збройного легіону Українських Січових Стрільців, створеного стараннями українських патріотів у складі Австро-Угорської армії.

Він став початком змагань українців-галичан та гуцулів за свободу. Однак доля молодих талановитих легіонерів стала однією з найтрагічніших сторінок історії. Виступивши проти армії російського царизму, вони вступили у братовбивчу війну (в російській армії були солдати зі Східної України). Австро-Угорщина запідозрила стрільців у зраді, і їх почали винищувати з обох сторін. Багато з них загинуло у битвах, інших закатували у сибірських таборах.

Цей суперечливий, неоднозначний трагічний етап української історії чи не найповніше відбився у героїко-поетичному епосі найсучаснішого циклу — в піснях визвольних змагань першої половини 20 ст. Стрілецькі пісні представлені понад 400 текстами, серед яких є твори героїко-патріотичного, баладного, жартівливого характеру. Ці пісні, хоч і побутують як народні, відрізняються від інших народних пісень тематикою і поетикою, наближаючись до літературних творів. Пояснюється це тим, що їхні автори — представники січового стрілецтва — були вихідцями з інтелігентських родин, гімназистами, освіченими людьми (за документами Львівського архіву 40% січових стрільців мали вищу університетську освіту). Вони були обізнані з літературою, музикою, малярством і створювали пісні як авторські твори. Але пісні швидко ставали популярними і починали побутувати як народні. Імена авторів забувалися. І зараз багато з них побутує в народі анонімно, хоч їхні автори — відомі багатьом, тому частину з них зараховують до пісень літературного походження.

Серед пісень патріотичного змісту передусім виділяють дуже популярні, що справді стали всенародними. Так наприклад, пісня О. Кониського «Ой у лузі червона калина»:

Ой у лузі червона калина похилилася,
Чогось наша славна Україна зажурилася.
А ми тую червону калину підіймемо,
А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо!

Марширують наші добровольці у кривавий тан
Визволяти братів-українців з ворожих кайдан.
А ми наших братів-українців визволимо,
А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо!

Не хилися, червона калино, маєш білий цвіт.
Не журися, славна Україно, маєш вільний рід.
А ми тую червону калину підіймемо,
А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо!

Гей, у полі ярої пшениці золотистий лан,
Розпочали стрільці українські з ворогами тан!
А ми тую ярую пшеницю ізберемо,
А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо!

Як повіє буйнесенький вітер з широких степів,
Та й прославить по всій Україні січових стрільців.
А ми тую стрілецькую славу збережемо,
А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо!

До таких пісень можна віднести також «Луговий гімн», «Ой з-за гори чорна хмара встала» невідомих авторів та ін.

Бойового характеру пісні Л. Лепкого «Ой видно село», Р. Купчинського «Ми йдемо в бій» та ін.

Маршові пісні — «Гей ви, хлопці січовії» (К. Гутковського), «Січовий марш» («Гей, там на горі січ іде»), «Марш січовиків» («Гей, ізгадайте, браття-вкраїнці») та ін.

До пісень січових стрільців, крім історичних, належать і ліричні пісні: Тематика їх дуже різноманітна. Найбільше пісень про кохання належить Роману Купчинському — «Як з Бережан до Кадри», «Човен хитається серед води», «Пиймо, друзі, грай, музико», «Ірчик», «Ой чого ж ти зажурився», «Шумить, шумить дібровонька», а також Л. Лепкого «Мальовнича нічка» та ін.

Зустрічаються родинно-побутові пісні, як наприклад, «Там за селом, за лугом» (О. Маковея), «Пише стара мати» (Р. Купчинського); жартівливі — «Зажурились галичанки», «Мав я раз дівчиноньку» (Р. Купчинського), «Бо війна війною» (Л. Лепкого) та ін.

З-поміж суспільно-побутових пісень найширшою є тематика козацького життя (особливо мотив смерті козака) — «Повіяв вітер степовий», «Накрила нічка», «У темному лісі під білов березов», «Загинув стрілець» та ін.

Донедавна не вивчався найновіший пласт історичної пісенності, що формувався у міжвоєнний період та у час Другої світової війни, зокрема у західних реґіонах України. Це — пісні про боротьбу ОУН-УПА чи повстанські пісні, в яких оплакується доля поневоленої України. Наприклад, пісня «Триста літ минає», «Чи чуєш ти, друже, юначе»,«Сумний святий вечір у сорок сьомім році» та ін.), про трагічну долю Карпатської України («Цього року сумні свята», «В Закарпатті радість стала», «А Тисою пливуть трупи»), а також про самовіддану жертовну боротьбу відважних воїнів УПА («Там на півночі, на Волині», «Ой у лісі на полянці», «Ішли селом партизани», «Лента за лентою», «Чи то буря, чи грім» та ін.).

Серед цієї групи теж зустрічаються ліричні та баладні пісні, як наприклад, відома пісня-балада «Ішов відважний гайовий». 

 23 серпня - Онлайн - виставка з днем Державного прапора.

23 серпня, починаючи з 2004 року, Україна відзначає  День Державного прапора України. Наш жовто-блакитний прапор – символічне відображення світу формувався впродовж кількох тисячоліть. Символами України в новітньому їх трактуванні є безхмарне небо, як символ миру –  це синій колір, і стиглі пшеничні ниви, як символ достатку – жовтий колір. Але не тільки в кольорах  важливість нашого прапора.  Державний прапор – це символ духу і свободи нашої країни. Це символ всіх головних етапів і звершень, які сталися впродовж усіх років незалежної України.

Вітаємо вас із таким гарним святом і бажаємо щастя, здоров’я й віри в краще майбутнє нашої держави.

Нехай небо над головою буде ясним і блакитним, а урожай щедрим та багатим. Нехай прапор України гордо в’ється й наповнює душу патріотизмом і прагненням до світлого майбутнього.

                                 28 липня - 

 День Української  Державності

28 липня Україна щорічно відзначає День Української Державності, встановлений Указом Президента України від 24 серпня 2021 року № 423 з метою утвердження понад тисячолітніх традицій українського державотворення, яке корінням сягає часів заснування міста Києва та розквітло за князювання Володимира Великого.

День запроваджений на утвердження спадкоємності понад тисячолітньої історії українського державотворення, а також для протидії російській дезінформації та історичним фейкам про буцімто єдність походження українського та російського народів. Історія українського державотворення засвідчується першими згадками про заснування столиці Давньоруської держави – міста Києва та подіями, пов’язаними з діяльністю князя Київського Володимира. У 988 році він прийняв християнство як державну монорелігію, що стало для України цивілізаційним вибором. Християнство сприяло піднесенню культури, освіти, дало поштовх розвитку кириличної писемності. Давня Русь успішно долучилася до загальноєвропейського культурно-релігійного простору. Її державотворчі традиції продовжили, зокрема, Галицько-Волинське князівство, Українська козацька держава, Українська Народна Республіка, Західноукраїнська Народна Республіка, Українська Держава гетьмана Павла Скоропадського, Карпатська Україна та сучасна незалежна Україна. Саме на вшанування видатного державотворця Київського князя Володимира Великого у День Хрещення Київської Руси-України – 28 липня – встановлено День Української Державності. Святкуючи його, ми засвідчуємо також і повагу до Тараса Шевченка, Миколи Костомарова, Володимира Антоновича, Михайла Драгоманова, Івана Франка, Лесі Українки, Михайла Грушевського, інших знаменних представників і представниць національної еліти і борців за державність та незалежність України. В основу концепції державних заходів до Дня Української Державності закладено ідею тяглості та спадкоємності тисячолітніх державотворчих традицій України від Русі до сьогодення. 

Прагнення до свободи та самостійності є визначальною цінністю українців, що давала наснагу і сили залишатися собою в часи бездержавності. День Української Державності нероздільно пов’язаний із розвитком війська та військовими тисячолітніми традиціями. Українці – захисники нашої державності – нащадки воїнів-русичів, козаків, січових стрільців, вояків УПА. Сучасні Збройні Сили України, стримуючи агресора – російську федерацію, захищаючи суверенітет і незалежність Української держави – доводять, що українці – народ-військо. 

 Поважаю європейські цінності – будую сучасну Україну

Наша країна як європейська має свою Конституцію, національну валюту. Україна – це повновартісна, повносила європейська держава. Вона усвідомлює своє місце в сучасному світі. Має вольовий та гордий, працьовитий народ, що хоче мати власну нормальну державу, поважає власну історію, культуру і рідну мову. Наша держава – демократична, бо у ній народ бере участь в управлінні її справами.

 21 травня 

День пам’яті жертв політичних репресій

Цей День пам’яті і скорботи про жертви, які загинули або постраждали в Україні в наслідок політичних репресій комуністичного режиму, спочатку з’явився в національному календарі країни наприкінці 90-х років і носив назву "День пам’яті жертв голодомору", відображаючи в своєму формулюванні одне з найтяжчих злочинів проти людяності тієї безжальної влади. Відзначався в четверту суботу листопада (Указ Президента України № 1310/98 від 26-го листопада 1998-го року). Потім, згідно з Указом Президента України № 1181/2000 від 31-го жовтня 2000-го року, цей пам’ятний День був перейменований і став називатися «День пам’яті жертв голодомору та політичних репресій». Указом від 15-го липня 2004-го року №797/2004 було встановлено назву «День памяті жертв голодоморів та політічніх репресій». Надалі, згідно Указу Президента України №431/2007 від 21-го травня 2007-го року, з метою належного вшанування пам’яті жертв політичних репресій, привернення уваги суспільства до трагічних подій в історії України, викликаних насильницьким впровадженням комуністичної ідеології, відродження національної пам’яті, утвердження нетерпимості до будь-яких проявів насильства проти людяності, дні пам’яті жертв голодоморів та жертв політичних репресій виділили в окремі пам’ятні дати. «День пам’яті жертв голодоморів», як і колись, відзначається в четверту суботу листопада, а «День пам’яті жертв політичних репресій» - щорічно у третю неділю травня.

Щороку в третю неділю травня по всій Україні проводяться різноманітні заходи, присвячені пам’яті про ці страшні події.

Як відомо 2 червня 1937 було прийнято постанову Політбюро ЦК ВКП (б) ПБ-51/94 «Про антирадянські елементи», відповідно до якого 5 серпня 1937 вийшов наказ НКВС СРСР № 0044, який поклав початок масових репресій.

Вже до середини листопада 1938 року без суду було винесено 681692 смертних вироки, які виконувалися негайно. Більше 1,7 млн. людей було відправлено в табори.

Згідно з розсекречених архівів і документів СБУ, в Україні з 1935 по 1951 рік жертвами розкуркулення стали понад 2 млн. 800 тис. людей. У 1936 році заарештували 15717 осіб, у 1937-му - 159537, в 1938-м 106096, в 1939-м 11744. Близько 16,5 тис. чоловік було розстріляно в 1937-му.

У зв’язку з цим президент доручив СБУ і уряду видати книгу, оприлюднити документи і матеріали про масові політичні репресії 1937-1938 років, поширити їх на іноземних мовах за кордоном, а також розпорядився проводити в школах та інших навчальних закладах уроки на цю тему.

В 2023 році День пам’яті жертв політичних репресій припадає на 21 травня.

 18 травня - день скорботи і пам'яті жертв депортації кримськотатарського народу.

"Ніколи не забуде...."

Починаючи з 1994 року, щороку 18 травня Україна відзначає День скорботи й пам’яті жертв депортації кримськотатарського народу. З 2016 року – День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу, згідно з постановою Верховної Ради України «Про визнання геноциду кримськотатарського народу» від 12 листопада 2015 року.

Із 18 травня 1944 року за наказом Сталіна було розпочато депортацію кримських татар з рідного півострова до Середньої Азії. Близько 200 тисяч людей депортували в залізничних товарних вагонах.

Нелюдський акт депортації призвів до незліченних жертв. Протягом кількох днів цілий народ було позбавлено Батьківщини. В ешелонах смерті, у місцях спецпоселень загинули тисячі безневинних людей. Було знищено цілі родини.

Протягом 12 років кримські татари мали статус «спецпереселенців», що накладав багато обмежень. Їм було заборонено перетинати кордон поселення без письмової згоди спецкомендатури, а тих, хто відвідував родичів у сусідньому селищі, засуджували до 25 років. За офіційними даними, від голоду та хвороб майже половина кримських татар загинула в дорозі чи в місцях вигнання.

Радянський тоталітарний режим прагнув знищити всі сліди присутності кримських татар ‒ понад 40 років у переписах населення СРСР згадки про кримських татар були заборонені. Під час каральних операцій на півострові знищено культурні та історичні пам’ятки, змінено історичні назви місцевостей, заселено вихідців із росії та інших республік. Російська окупація призвела до великого занепаду культурного життя на півострові, знищено багато історичних та архівних документів. Лише після розпаду Радянського Союзу кримські татари почали повертатися додому – до рідного Криму.

Із 2015 року українська держава визнає депортацію 1944 року геноцидом кримськотатарського народу.

Сьогодні кримськотатарський народ знову не може почуватися вдома на своїй рідній землі. З початком окупації росією Кримського півострова у 2014 році історія повторюється. Тисячі кримських татар змушені були знову покинути рідні домівки. Всі ці роки російська окупаційна влада кидає за грати, катує, проводить репресивну політику залякування, безслідного зникнення кримських татар, порушення громадянських, політичних і культурних прав.

Нині, з початком повномасштабної агресії росії проти України, виникають нові виклики. Це стосується і новоокупованих територій у Херсонській та Запорізькій областях, куди після початку тимчасової окупації Криму переселилися багато кримських татар.Біль кримськотатарського народу – наш спільний біль. Ми ніколи не забудемо і не пробачимо злочини радянського режиму. Мріємо, що історичну справедливість буде відновлено, що Україна буде вільною і киримли будуть повноправно господарювати на своїй історичній території. Віримо – жахливі воєнні злочини, вчинені в нашій країні терористичними військами російської федерації, матимуть покарання. Україна має величезний запит на справедливе правосуддя.

 День Європи

Щороку у травні Україна відзначає День Європи. Ми традиційно приєднуємося до святкування. Цьогоріч Указом Президента України Від 08.05.2023 №266/223 установлено в Україні День Європи 9 травня спільно з державами Європейського союзу.

Цього року, 9 травня 2023 р. для нас День Європи видався особливим – свято з гірким присмаком сліз і болю за Україну, тривоги, суму, та все ж найголовніше – з непереборним бажанням подякувати тим країнам, які підтримують Україну в часи війни.

Для нас – це особливий день, адже нашу країну та ЄС єднають спільні цінності, історія, культура. Демократія. Свобода. Повага до людини та людської гідності. Верховенство права. Усе це зараз захищають українці на своїй землі! Ми дійсно захищаємо свободу у Європі. Народ України об’єднаний цією метою – відчувати себе нарівні, частиною Європи, частиною Європейського Союзу і доводить це на полі бою…

Виховні години до дня Європи

 "Пам'ятаємо.Перемагаємо"

8 травня, у День памʼяті та примирення, українці вшановують тих, хто у Другій світовій війні боровся з нацизмом та переміг його, а також усіх жертв тієї війни.

Друга світова війна, яка тривала з 1939 до 1945 року, була одним із найкривавіших та найбільших збройних конфліктів в історії людства. Участь у ній брали понад 60 держав. Бойовими діями були охоплені Європа та Східна Азія, Африка й Близький Схід, Атлантика і Тихий океан. Загинуло від 50 до 85 мільйонів людей. Україна була одним з основних полів битв Другої світової війни, і простором, де тоталітарні режими – нацистський і радянський – вчиняли масові злочини.

Відзначати День памʼяті та примирення 8 травня – європейська традиція памʼятання про Другу світову війну, яку українська держава послідовно впроваджує після Революції гідності. Це означає, що ми вшановуємо всіх, хто боровся з нацизмом, та всіх жертв, беремо до уваги всі аспекти війни, акцентуємо на її людському вимірі та завданих стражданнях

 26 квітня в Україні День чорнобильської трагедії.

У Білорусі також відзначають День Чорнобильської трагедії. У Росії День пам’яті загиблих у радіаційних аваріях і катастрофах.

Чорнобильська атомна електростанція, 26 квітня 1986 року, — планове виключення реактора, що тривало 20 секунд, здавалося звичайною перевіркою електрообладнання. Проте через декілька секунд в результаті різкого стрибка напруги стався хімічний вибух, в результаті якого в атмосферу викинуто близько 520 небезпечних радіонуклідів. Вибух був настільки потужним, що забруднення розповсюдилося на значні ділянки території Радянського Союзу, які наразі входять до складу Білорусі, України та Росії. За офіційними повідомленнями, відразу після катастрофи загинула 31 людина, а 600 000 ліквідаторів, які брали участь у гасінні пожеж і розчищенні, отримали високі дози радіації