18 лютого – День пам’яті загиблих під Дебальцевим

Найгостріша фаза боїв під Дебальцевим тривала майже місяць - з 25 січня до 18 лютого. Це були і перестрілки зі стрілецької зброї, і масовані артилерійські обстріли, і танкові бої. Паралельно цьому в столиці Білорусі Мінську йшли переговори, які завершилися 12 лютого 2015 року підписанням так званого «Мінська-2». Одним з пунктів цих домовленостей передбачалося повне припинення вогню з 15 лютого 2015 року.

Активний наступ збройних формувань сепаратистів на околиці Дебальцевого почався 25 січня. 27 січня бойовики атакували позиції сил АТО у місті Вуглегірськ, що на південний захід від Дебальцевого. Після запеклих боїв українські війська залишили місто, далі – населені пункти Нікішине, Рідкодуб.

Відновити контроль не вдавалося, не вистачало сил, деякі підрозділи просто залишали займані позиції.

Ключовою втратою стало стратегічно важливе Логвинове, після чого пересуватися трасою Артемівськ-Дебальцеве було вже неможливо.

Відведення військ проходило двома основними маршрутами невеликими колонами під прикриттям бойових броньованих машин та артилерії. У бойових умовах повний вихід з Дебальцевого відбувався у кілька етапів і тривав кілька діб. Комусь вдалося вийти з технікою, деякі підрозділи внаслідок засідок або ж бездоріжжя втратили машини й змущені були виходити пішки.

Під час цих бойових дій понад 200 військовослужбовців Збройних Сил України, бійців Національної Гвардії України, правоохоронців та добровольців, віддали своє життя, захищаючи Батьківщину.

Серед загиблих та померлих від поранень, отриманих під час боїв за Дебальцеве, є й черкащани. У другі роковини битви під Дебальцевим згадаймо всіх полеглих у ній поіменно...

Олександр Шевцов

Шевцов Олександр Михайлович народився 24 квітня 1980 року в Тальному. Служив помічником гранатометника у 128-й окремій гірсько-піхотній бригаді. На військовій службі перебував з 10 квітня 2014 р. Воював на Луганщині, захищав Луганський аеропорт. Після поранення лікувався в госпіталі, потім знову поїхав на Донбас. Загинув під час російської танкової атаки 24 січня 2015 р. в районі Дебальцевого. Біля с. Нікішино Шахтарського району він з двома товаришами стримували прорив колони російських танків. Усі троє загинули, але ворожі танки не пройшли. Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Ігор Бойко

Бойко Ігор Дмитрович, народився 23 серпня 1972 р. в с. Дахнівка Черкаського району. Служив розвідником у 128-й окремій гірсько-піхотній бригаді Збройних сил України.

Був призваний 3 серпня 2014 р. Ще восени був поранений в ногу, але так і не поїхав до госпіталя, через кілька днів, як нога загоїлася, продовжив воювати у підрозділі. Загинув 30 січня 2015 р. під час розвідувальної операції біля селища Рідкодуб Шахтарського району в районі м. Дебальцеве.

Посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня та пам’ятним знаком «За заслуги перед містом Черкаси» І ступеня. На честь Ігоря Бойка в Черкасах названо вулицю.

Віталій Вергай

Вергай Віталій Миколайович народився 21 листопада 1969 р. у Черкасах. Навчався у Черкаській середній школі №28, потім вступив до профтехучилища, хотів стати бджолярем. Під час революції гідності був у самообороні Майдану. В кінці серпня 2014 р. пішов добровольцем у 128-у окрему гірсько-піхотну бригаду. Служив на посаді старшого розвідника розвідувального взводу механізованої частини бригади. Сержант Віталій Вергай загинув 6 лютого 2014 р. від розриву міни поблизу селища Рідкодуб Шахтарського району. Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня посмертно).

Руслан Нищик

Нищик Руслан Петрович народився 24 червня 1991 р. у с. Аврамівка Монастирищенського району. Молодший сержант, військовослужбовець 30- окремої механізованої бригади. 6 лютого 2015 р. загинув під час артилерійського обстрілу терористів поблизу селища Рідкодуб.

27 червня 2015 року нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно), а 2 вересня 2015 р. в ЗОШ № 2 Монастирища відкрито меморіальну дошку пам'яті Руслана Нищика.

Анатолій Слонський

Слонський Анатолій Володимирович народився 20 лютого 1975 р. у м. Умань. Він – син депутата Уманської міської ради.

Був мобілізований у вересні 2014-го. Служив водієм у 128-й окремій гірсько-піхотній бригаді. 6 лютого 2015-го під час боїв за Дебальцеве, загинув, відбиваючи танкову атаку на блокпосту № 3 під селом Троїцьким.

Протягом двох діб підрозділ відбив кілька танкових атак, захопив два «Урали» та полонив російських найманців. Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Віталій Кравченко

Кравченко Віталій Олегович, народився 13 березня 1990 р. у м. Жашків. Навчався у Жашківській школі № 1. Після закінчення школи проходив військову службу в роті Почесної варти Президентського полку.

1 серпня 2014 року був призваний до Збройних Сил України, служив гранатометником механізованого батальйону 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади. За час проходження служби виконував завдання в Донецькій та Луганській областях. Загинув 7 лютого 2015 р. під час мінометного обстрілу ворогом на взводному опорному пункті. Похований у селі Тетерівка Жашківського району Черкаської області. Нагороджений орденом «За мужність» IIІ ступеня ( посмертно).

13 березня 2015 року, у день коли Віталію Кравченку мало б виповнитися 25 років, на його честь було встановлено меморіальну дошку на території спеціалізованої школи № 1 міста Жашкова, де він навчався.

Олександр Клочан

Клочан Олександр Вікторович, народився 29 грудня 1992 р. у с. Поташ Маньківського району. Мобілізований у травні 2014 р. Його батько, лісник, у серпні 2014 р теж пішов воювати на схід України. Олександр Клочан служив водієм 101-ї окремої бригада охорони Генерального Штабу. Загинув 7 лютого 2015 р. під час обстрілу базового табору бригади з БМ – 21 «Град» під м. Дебальцево Донецької області. Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно)

Олександр Бердес

Бердес Олександр Миколайович народився 16 вересня 1979 р. у Жашкові. Навчався у Жашківській школі № 3. Згодом продовжив навчання у професійно-технічному училищі № 38 м. Жашків. В 1997 році був призваний до Збройних сил України. Після демобілізації працював у Жашкові.

21 серпня 2014 року був мобілізований до Збройних Сил України та направлений в 30 окрему механізовану бригаду. Зник безвісти 9 лютого 2015 р., коли дві машини 30-ї механізованої бригади попали під обстріл поблизу села Логвинове у верхній частині «дебальцівського виступу» на трасі між населеними пунктами Дебальцеве і Артемівськ. Олександр Бердес разом із п'ятьма товаришами по службі їхали за боєприпасами до Слов'янська, але бойовики влаштували на дорозі засідку. Згодом в інтернеті з'явилося відео, де було видно як бойовики знущаються над трьома полоненими українськими військовими. Рідні впізнали на цьому відео Олександра.

Як з'ясувалося пізніше, 9 лютого 2015 р. бойовики розстріляли пораненого Олександра Бердеса, Василя Демчука та Павла Плацинського. Тіла вбитих прикопали в лісосмузі неподалік села Логвинове, де згодом волонтери групи «Патріот» знайшли тіла загиблих бійців.

Нагороджений орденом «За мужність» IIІ ступеня (посмертно).

Анатолій Поліщук

Поліщук Анатолій Олександрович, уродженець с. Родниківка Уманського району, був командиром відділення 2-го батальйону спеціального призначення Національної гвардії України «Донбас». Загинув 12 лютого 2015 р. біля міста Дебальцеве під час виконання бойового завдання. Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

12 лютого 2016 р. на фасаді Родниківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів відкрили меморіальну дошку на честь загиблого в АТО 39-річного бійця Анатолія Поліщука.

Олег Коваль

Коваль Олег Миколайович народився 30 січня 1972 року в смт Лисянка. Навчався в Лисянській середній школі №2. Після закінчення в 1990 р. вступив до Вищого військово-інженерного училища в Нижньому Новгороді. Звідти, через розпад Радянського Союзу, був переведений до Сімферопольського військового училища. Після закінчення училища офіцер проходив службу в місті Чоп.

З 2010 р. Олег працював у відділі архітектури Чопської міської ради. У серпні 2014 р. пішов добровольцем до Збройних сил України і після військових навчань був зарахований до складу 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади заступником командира батареї по роботі з особовим складом.

Загинув у перший день, так званого, «перемир’я», 16 лютого 2015 р. під час обстрілу з БМ-21 «Град» базового табору 128-ї гірсько-піхотної бригади під м. Дебалцеве. 27 червня 2015 року нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

Сергій Гаврилюк

Гаврилюк Сергій Вікторович народився 6 квітня 1985 р. у с. Піківець Уманського району. Мобілізований в серпні 2014-го. Служив старшим солдатом у 15-му окремому гірсько-піхотному батальйоні 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади. 16 лютого 2015-го загинув під Дебальцевим внаслідок мінометного обстрілу ВОП (опорного пункту) «Олександр». Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Ігор Щербина

Щербина Ігор Іванович, позивний «Сват» народився 3 липня 1966 р. у с. Іваньки Маньківського району. Полковник, заступник командира 40-го окремого мотопіхотного батальйону 17-ї окремої танкової бригади

Кадровий військовий, учасник бойових дій під час військового конфлікту в Нагорному Карабасі, у складі миротворчого контингенту перебував у колишній Республіці Югославія.

2007 року звільнився в запас та працював на ДП «Судномех» Київського суднобудівного заводу, потім — начальником відділу з питань цивільного захисту населення Якимівської райдержадміністрації.

В серпні 2014 року був мобілізований до ЗСУ на посаду командира 3-го батальйону 17-ї окремої танкової бригади (Кривий Ріг (раніше 40-й БТО «Кривбас»). Під час спроби прориву конвою з пораненими 16 лютого 2015 р. військовий транспорт підірвався на фугасі на польовій засніженій дорозі поблизу села Новогригорівка одразу на північ від міста Дебальцеве. Полковник дістав тяжких поранень, але сам виповз з машини. Через обстріли його не змогли евакуювати. Коли військові повернулися на поле бою, полковника там вже не було. Певний час вважався зниклим безвісті.

В червні 2015 року за експертизою ДНК ідентифікований серед загиблих. Похований 1 липня 2015 р. у смт. Якимівка Запорізької області.

Нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

Микола Белима

Белима Микола Григорович народився 3 грудня 1985 р в с. Лузанівка Кам’янського району. Сержант, боєць 40-го окремого мотопіхотного батальйону 17-ї окремої танкової бригади. Микола Белима отримав поранення в голову 8 лютого у боях за Дебальцеве. Переніс кілька операцій, але 18 лютого 2015 року помер у госпіталі. Нагороджений орденом «За мужність»IIІ ступеня (посмертно).

В’ячеслав Хорошковський

$Хорошковський_В\'ячеслав_Дмитрович$ Хорошковський В’ячеслав Дмитрович народився 18 жовтня 1971 р. у селі Вознесенське Золотоніського району. Старшина, старший інструктор (командир відділення). Військовослужбовець 5-ї роти 2-го батальйону особливого призначення Харківської окремої бригада оперативного призначення Східне ОТО НГУ. З 16 листопада 2014 року був направлений у службове відрядження на Схід України. Зник безвісти 18 лютого 2015 р. під час виходу з зони Дебальцевого. Упізнаний серед загиблих. Бійця посмертно нагородили Почесною грамотою облдержадміністрації та обласної ради та відзнакою «За заслуги перед Черкащиною».

Олег Стукало

Стукало Олег Юрійович народився 16 серпня 1979 р. у с. Смільчинці Лисянського району. Майор ЗСУ, заступник командира механізованого батальйону 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади Загинув під час виходу з оточення у районі м. Дебальцеве 18 лютого 2015 р. (зник безвісти). Упізнаний серед загиблих у березні 2015 р. Нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно). Присвоєно звання Почесного громадянина м. Мукачева.

Василь Гриценко

Гриценко Василь Миколайович народився 2 червня 1975 р. у с. Червоний Кут Жашківського району. Закінчив червонокутівську ЗОШ, пройшов строкову військову службу у прикордонних військах України. Певний час служив у Дніпровському районному відділі ГУ МВС Києва.

Проживав у столиці, працював продавцем. Згодом займався підприємницькою діяльністю, був директор фірми з продажу будівельних матеріалів.

Призваний по мобілізаціії до лав Національної гвардії України, сержант, командир відділення 5-ї роти Харківської окремої бригада оперативного призначення Східне ОТО НГУ. 18 лютого 2015 р. зник безвісти під час виводу українських сил з Дебальцевого - за 10 км від села Миронівки у автомобіль МАЗ, що перевозив підрозділ, влучив снаряд.

Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно)

Похований, як тимчасово невідомий захисник України на запорізькому Кушугумському цвинтарі. Упізнаний за експертизою ДНК. 2 жовтня 2015-р. перепохований на батьківщині з військовими почестями.

Юрій Мельник

Мельник Юрій Вікторович народився 1 січня 1972 р., у с. Коритня Монастирищенського району. Був старшим сержантом, водієм 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади.

Проживав у с. Вербка Крижопільського району Вінницької області. Проходив дійсну військову службу в навчальному центрі «Десна» у штабі зв'язку.

Працював трактористом, шофером та оператором на елеваторі. Мобілізований 19 червня 2014 р. Спочатку був снайпером у складі 51 бригади. Пройшов Іловайський котел. Після виходу з «котла» проходив лікування у Львові. Після розформування 51-ї бригади переведний у 128-му окрему гірсько-піхотну бригаду водієм автобуса, який виконував перевезення особового складу по блокпостах.

Помер 7 січня 2015 р. через загострення хронічної хвороби перебуваючи в розташуванні бригади в районі м. Дебальцеве, Донецька область. За іншими даними помер у м. Артемівську.

maxresdefault

У рамках аналізу бойових дій навколо Дебальцевого Генштаб опублікував такі дані втрат української сторони: за весь період оборони Дебальцевського плацдарму в зоні проведення АТО загинули 136 українських військовослужбовців, ще 331 військовий отримав поранення.

Зокрема, в районі самого Дебальцевого за період з 15 січня по 18 лютого загинули 110 українських військових, 270 солдатів АТО були поранені, сім взято в полон, 18 людей зникли безвісти.

15 лютого-День виводу військ з Республіки Афганістан.

15 лютого 2020 року минає 31 рік з дня виведення військ з Афганістану. Війна тривала майже 10 років. У ній брали участь більш ніж 160 тисяч українських військовослужбовців, понад 3000 з яких загинули, 72 зникли безвісти, близько 4000 отримали інвалідність. Афганська кампанія залишила невиліковну рану у серцях тих, хто брав участь у бойових діях, хто втратив друзів, синів чи батьків. Тридцята річниця виведення військ з Афганістану – важлива подія в житті усіх, хто був причетний. Не забудеться це горе, не відболить іще кілька поколінь. За кожним воїном-афганцем – свій життєвий подвиг, своя доля. Хтось повернувся цілий і неушкоджений, а хтось – скалічений. Афганістан… Він став синонімом людського лиха, справжнього пекла: палюче сонце зранку, спекотний вітер – афганець, пісок, що не дає дихати, і … завжди хочеться пити. Щоб зрозуміти трагізм афганської війни, потрібно хоч трохи знати про її передумови. Розставити усе на свої місця можна лише зараз, коли доступнішою стає засекречена інформація.

14 лютого - День Святого Валентина!!!!

3 лютого пройшов квест для учнів 4 класів
"Книга -твій друг"

1 лютого у шкільній бібліотеці проходив бібліотечний урок для 1 класу
"Крок до шкільної бібліотеки"

01.02 по 05.02 -Тиждень Математики та Інформатики

**29.01- День пам*яті померлих за незалежність України під Крутами**

Інформаційні матеріали до Дня пам'яті Героїв Крут – 2021

19.01.2021

29 січня в Україні відзначається річниця бою під Крутами, який для українського народу став символом героїзму та самопожертви молодого покоління в боротьбі за незалежність.

Завдяки звитязі та сміливості українських воїнів ворожий наступ більшовиків на Київ було зупинено на декілька днів. У цей час відбувалися переговори між Українською Народною Республікою і країнами Четверного союзу. 9 лютого 1918 року Брестський мирний договір було підписано. Він означав визнання самостійної Української Народної Республіки суб’єктом міжнародних відносин.

Важливі акценти

Бій під Крутами став успішною оборонною операцією. Наступ переважаючих сил ворога було зупинено на декілька днів. Це дало змогу представникам Української Народної Республіки підписати Брестський мирний договір із країнами Четверного союзу.
Брестський мир означав визнання самостійної Української Народної Республіки суб’єктом міжнародних відносин.
Незалежність Української Народної Республіки довелося захищати від російської військової агресії на початках силами добровольчих формувань.
Згодом українські війська за підтримки німецьких та австро-угорських (завдяки Брестському договору) звільнили від більшовиків всю територію України.
Події Української революції засвідчили: державність без армії неможлива.
Сміливість та жертовність крутянців зробила їх прикладом для майбутніх поколінь захисників України. З ними порівнюють захисників Донецького аеропорту в теперішній російсько-українській війні. Тому героїв Крут у публіцистиці часто називають “першими кіборгами”.

Історична довідка

Перша незалежність

У 1917 році постала Українська Центральна Рада, згодом була створена Українська Народна Республіка.

Прихід до влади у Росії більшовиків у листопаді 1917 року становив загрозу для України. Вони прагнули встановити контроль над Україною. У грудні більшовицький уряд Росії (Рада народних комісарів) направив ультиматум Українській Центральній Раді. У ньому йшлося про виконання таких умов: дозволити переміщення більшовицьких військ в Україні, не пропускати із фронту (Першої світової війни) на Дон антибільшовицькі сили і відмовитися від утворення окремого Українського фронту. Українці відхилили вимоги і звинуватили більшовицьку Росію у втручанні у внутрішні справи України та розпалюванні ворожнечі. Раднарком, своєю чергою, оголосив Центральну Раду “в стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії і на Україні”.

7 січня 1918 року більшовики оголосили загальний наступ на Україну. У середині січня 1918-го вони встановили контроль майже на всьому Лівобережжі та просувалися на Київ. За таких умов 22 січня 1918 року Українська Центральна Рада ІV Універсалом проголосила незалежність Української Народної Республіки.

Напередодні бою

Більшовицькі сили наступали на Київ з двох напрямків. Загін під командуванням Михайла Муравйова просувався Полтавщиною, в той час як на Чернігівщині діяв 1-й Мінський революційний загін на чолі з Рейнгольдом Берзіним. Вважаючи полтавський напрямок найбільш загрозливим, українське командування спрямувало туди найбоєздатніші частини, зокрема, Січових стрільців та Гайдамацький кіш Слобідської України.

Всупереч розрахункам, основні сили загону Муравйова вирушили на з'єднання з Мінським революційним загоном. 28 січня вони заволоділи ключовим пунктом української оборони на Чернігівщині – станцією Бахмач. Здавалося, більше нічого не завадить більшовицькому наступу на Київ.

На підступах до столиці Муравйов закликав: “Наше бойове завдання – взяти Київ... Жаліти київських мешканців нема чого, вони терпіли гайдамаків – нехай знають нас і одержать відплату. Жодного жалю до них! Кров’ю заплатять вони нам. Якщо треба, то каменя на камені не залишимо".

Проте вже наступного дня на станції Крути їхній наступ зупинили українські частини, до яких підійшло підкріплення – курсанти Київської юнацької військової школи імені Богдана Хмельницького сотника Аверкія Гончаренка та добровольці Помічного студентського куреня Січових стрільців (18-20-річні юнаки з Університету святого Володимира, Українського народного університету, Київської гімназії Кирила та Мефодія). До курсантів юнацької школи, студентів і гімназистів приєдналося ще десь 80 добровольців із підрозділів Вільного козацтва з Ніжина.

Перші кіборги

29 січня 1918 року в Крутах перебувало до 520 українських воякiв, юнакiв і студентiв при 16 кулеметах та з однією гарматою на залiзничнiй платформi. У росіян була десятикратна перевага в живій силі, мали бронепотяг та артилерію.

Військами УНР під Крутами командував Аверкій Гончаренко. Завдяки вигідній позиції і героїзму бійців українцям вдалося завдати росіянам значних втрат і стримати наступ до темряви. Потім під тиском ворога більшість підрозділів організовано відступили до ешелонів на станції неподалік і вирушили в бік Києва, руйнуючи за собою залізничні колії. Але одна студентська чота – 27 юнаків, – заблукавши у темряві, повернулася до станції Крути, яка на той час уже була зайнята більшовиками. Вони потрапили в полон. Полонених катували, а потім стратили. Згодом частину героїв поховали на Аскольдовій могилі у Києві.

На сьогоднi вiдомi прiзвища 20 з них. Це студенти Народного унiверситету Олександр Шерстюк, Ісидор Пурик, Борозенко-Конончук, Головащук, Чижов, Сiрик, Омельченко (сотник); студенти Київського унiверситету святого Володимира Олександр Попович, Володимир Шульгин, Микола Лизогуб, Божко-Божинський, Дмитренко, Андрiїв; гiмназисти 2-ї Кирило-Мефодiївської гiмназiї Андрiй Соколовський, Євген Тернавський, Володимир Гнаткевич, Григiр Пiпський, Іван Сорокевич, Павло Кольченко (прапорщик), Микола Ганкевич.

Загалом у бою під Крутами загинуло з української сторони, за різними оцінками, 70–100 осіб.

Втрати бiльшовицьких вiйськ сягали 300 воякiв.

Брестський мирний договір

Затримавши ворога на чотири дні, українські війська дали змогу уряду укласти Брестський мир між Українською Народною Республікою і державами Четверного союзу. Перемовини закінчилися 9 лютого 1918 року підписанням Брестського мирного договору. Він визначав:

визнання Четверним союзом самостійної Української Народної Республіки суб’єктом міжнародних відносин;
перехід Холмщини та Підляшшя до складу України; Східна Галичина та Буковина мали бути виділені в окремий коронний край Австро-Угорщини;
кордон із Польщею, що мав бути визначений комісією “на основі етнографічних відносин і бажань людности”;
відмову сторін від взаємних претензій на відшкодування збитків, спричинених війною;
обмін військовополоненими та встановлення дипломатичних відносин;
постачання УНР іншій стороні до 31 липня 1918 року 60 мільйонів пудів хліба, 2750 тисяч пудів м’яса, іншу сільгосппродукцію та промислову сировину.

Тим часом 4 лютого 1918 року більшовицькі війська Михайла Муравйова підійшли до Києва. Під гуркіт гармат Центральна Рада приймала найрадикальніші закони – про ліквідацію права власності на землю та демобілізацію.

Через два дні почався масований артилерійський обстріл, ще через 3 дні муравйовці ввірвалися в місто. Розгорнулося мародерство і полювання на українських чиновників, офіцерів, усіх “підозрілих”. Жертвами “червоного терору” стали декілька тисяч киян. Вже наприкінці лютого 1918 року завдяки підтримці німецьких та австро-угорських військ українці почали звільнення України від більшовиків. У квітні було звільнено майже всю Україну.

Бій під Крутами став боєм за майбутнє України.

Світлина вгорі – робота офіцера Армії УНР, художника Леоніда Перфецького "Оборона студентським куренем залізничної станції Крути, 29 січня 1918 року", акварель. Джерело: мистецький альманах "Артес"

Корисні Інтернет-посилання

В’ятрович Володимир. “Крути – бій за майбутнє”: http://blogs.pravda.com.ua/authors/viatrovych/56ab02d9b630d/
“Завдяки Крутам УНР визнали державою”: інтерв’ю із професором Володимиром Сергійчуком: http://www.istpravda.com.ua/articles/2013/01/29/110360/
Михайло Ковальчук. “Бій під Крутами: відомі й невідомі сторінки”: http://www.istpravda.com.ua/research/2014/01/29/141189/
Ярослав Тинченко. “Життя після Крут. Як склалася доля учасників січневого бою”: http://www.istpravda.com.ua/articles/2011/01/28/19369/
Андрій Любарець. “Бій під Крутами у історичній пам’яті”: http://www.istpravda.com.ua/research/2012/01/29/70470/
Ісаюк Олеся. “Шість тез про Крути або Що не так із традиційним баченням подій 29 січня 1918 року”: https://lb.ua/blog/isayuk_olesya/293772_shist_tez_pro_kruti_abo_shcho_iz.html
Гончаренко А. Бій під Крутами (спогади учасника): http://kruty.org.ua/spogady/64-q-q-
Михайлик М. День 29 січня 1918 року (спогади учасника): http://kruty.org.ua/spogady/62-q-29-1918q-
Монкевич Б. Бій під Крутами (спогади учасника): http://kruty.org.ua/spogady/60-2008-10-04-20-48-42
Лоський І. Крути (спогади учасника): http://kruty.org.ua/spogady/59--qq
Файзулін Ярослав. “Бій під Крутами: як відрізнити історичну правду від міфу”: http://tyzhden.ua/History/40792
Інтерв’ю з Ярославом Файзуліним. “Що спільного між героями Крут та «кіборгами» Донецького аеропорту?”: https://dzerkalo.media/shho-spilnogo-mizh-geroyami-krut-ta-kiborgami-donetskogo-aeroportu/

Тематичні матеріали

Методичні рекомендації до 100-річчя Української революції 1917-1921 років: https://cutt.ly/2jO17Xa
Перші кіборги. До річниці бою під Крутами. Інформаційні матеріали: https://cutt.ly/QjO0wZs
Настільна гра “Українська революція 1917-1921”: https://cutt.ly/mjO0rUm
Інфографіка "Крути - Бій за майбутнє": https://cutt.ly/vjO0uoO
Схема бою під Крутами, що подавалася в праці Аверкія Гончаренка: https://cutt.ly/9jO0opL
Про Крути з першоджерел: https://cutt.ly/TjO0awC
Соціальна реклама до Дня пам'яті Героїв Крут за посиланням

Бібліотечний урок "Бібліотечні скарби"

учні 2 класу

27 січня - Міжнародний день пам*яті Голокосту України

«Ми тільки чули кулеметні черги через різні проміжки: та-та-та, та-та... Два роки з дня в день я чув, і це стоїть у моїх вухах сьогодні. Під кінець над яром піднявся важкий, масний дим. Він ішов звідти тижнів три».

Анатолій Кузнєцов. «Бабин Яр»

«Євреїв все ведуть без кінця. Люди ховають їх, але німці їх знаходять і забирають. І до цього часу чути стрілянину в Бабиному Яру».

Ірина Хорошунова. «Перший рік війни»

27 січня у світі відзначається Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту. Україна на державному рівні вшановує жертв трагедії з 2012 року. Генеральна асамблея ООН прийняла 1 листопада 2005 року Резолюцію № 60/7, у якій говориться, що «Голокост, який привів до знищення однієї третини євреїв і незліченної кількості представників інших національностей, буде завжди слугувати всім людям пересторогою про небезпеки, які приховують у собі ненависть, фанатизм, расизм та упередження…». Саме цей документ оголосив Днем пам’яті жертв Голокосту 27 січня. В цей день в 1945 році війська 1-го українського фронту увійшли до нацистського табору смерті Аушвіц. Цей табір став у сучасному світі символом нацистських злочинів.

Остаточне розв’язання єврейського питання

Голокост, Шоа – переслідування та масове винищення нацистами євреїв під час Другої світової війни. Жертв знищували лише за етнічну приналежність.

Нацистська расова політика базувалася на дискримінаційних заходах, що з часом переросли у масові страти. План «остаточного вирішення єврейського питання» зазнавав змін у процесі краху нацистського «бліцкрігу» в СРСР. Перспективи переселення євреїв у певну місцевість (на територію Польщі – район Кракова, на Мадагаскар чи за Уральські гори) з розгортанням подій Другої світової війни виявилися примарними. Нацисти вдалися до терору.

Голокост в Україні

Голокост євреїв на окупованій нацистами території СРСР відрізнявся від подібних заходів у Європі. Там євреїв заганяли в гетто, з часом могли відправити до місць масових знищень у газових камерах. На українських землях більшість єврейського населення загинуло від куль у протитанкових ямах. Їх викопали ще за радянської влади військовополонені, місцеве населення чи самі жертви.

«Акції зачисток» уперше проводилися айнзацгрупами на території окупованої Галичини. Протягом тижня внаслідок погромів, ініційованих нацистами, у Львові загинули 6000 євреїв. «Остаточне вирішення» призвело до знищення євреїв Галичини у таборах і гетто Тернополя, Дрогобича, Борислава, Сколе, Стрия та ін. міст. Загалом загинуло 610 000 євреїв.

Мешканці гетто в Дрогобичі (Львівська область, тоді ‑ Генеральна Губернія) очікують депортації, 21 липня 1941 р.

Румунські солдати вартують євреїв перед етапуванням до Трансністрії, берег Дністра в Бессарабії.

Трупи на єврейському кладовищі. Львів, 1941 р.

На території Наддніпрянської України в 20-х числах липня айнзацкоманда 5 айнзацгрупи С розстріляла 1400 уманських євреїв.

Наприкінці серпня 1941 р. відбувся масовий розстріл німецькими військовими євреїв у м. Кам’янець-Подільський. На початок війни там мешкало 10 000 євреїв. У перші десять днів серпня 1941 року угорська влада депортувала близько 18 000 євреїв із Закарпаття в окуповану німцями Україну. Нацисти змусили їх іти маршем від Коломиї до Кам’янець-Подільського. 23 600 переселенців разом із місцевими жителями були розстріляні протягом 4-х днів, від 26 до 29 серпня. Це вбивство стало взірцем для наступних злочинних акцій.

Євреї, які залишалися на території Закарпатської України, у травні 1944 р. були вивезені до концтабору Аушвіц. По прибуттю вони, у переважній більшості, загинули в газових камерах.

Одеські євреї в черзі за реєстрацією після приходу до міста німецьких і румунських військ. 22 жовтня 1941 р.

Бабин Яр

Масовою братською могилою і символом Голокосту в Україні став Бабин Яр. Масові розстріли тут розпочалися відразу після вступу нацистів до Києва. Від 27 вересня відбувалися щоденні масові розстріли євреїв – військовополонених і цивільних громадян. Їх пік припадає на 29 – 30 вересня, тривалість – щонайменше до кінця жовтня 1941 р. За цей час загинуло 33 771 осіб. До кінця вересня 1943 р. Бабин Яр продовжував залишатися місцем регулярних розстрілів і захоронень. Серед постраждалих – комуністи-підпільники, роми, душевнохворі, заручники, моряки Дніпровської флотилії, в’язні гестапо, українські націоналісти. Весною 1942 р. починає діяти Сирецький концтабір. Бабин Яр став останнім місцем і для його численних ув’язнених. Бабин Яр – некрополь для більше ніж 100 000 цивільних громадян та військовополонених.

Військовополонені закопують тіла розстріляних у Бабиному Яру. 01.10.1941.

Після зайняття Одеси румунські військові розстріляли 20 000 місцевих євреїв у відплатних акціях за вибухи. В кінці грудня 1941 р. біля Богданівки Одеської (нині – Миколаївської) області румуни знищили понад 40 000 євреїв. На українських землях, що увійшли в склад Трансністрії, румунська окупаційна влада створила протягом 1941 р. власні гетто і табори праці. У них загинули євреї з Бесарабії та Буковини. Загалом на цих землях румуни знищили близько 300 000 євреїв.

Страхітлива політика терору проти євреїв в окупованій Україні знищила їх як соціокультурну й етнорелігійну спільноту. Жертвами Голокосту стали понад 1,5 млн осіб.

Місця найбільших масових страт євреїв в Україні: Бабин Яр (Київ) – більше 100 000, Богданівка Одеської області – понад 40 000, Дрогобицький Яр (Харків) ‑ близько 20 000, Кам’янець-Подільський – 23 600, Дальник Одеської області – близько 18 000, урочище Сосонки біля Рівного – понад 17 000 жертв.

Есесівці нишпорять у речах розстріляних в урочищі Бабин Яр. Київ, 1941 р.

Залишки взуття та одягу розстріляних у Бабиному Яру. Київ, 1943 р.

Німці збирають речі розстріляних у Бабиному Яру. Київ, 1941 р.

22 Січня - День Соборності України

Українська мрія - єдність, свобода і незалежність. Основа державності, якої споконвіку намагалися позбавити цю прекрасну частину земель всі її так звані сусіди прикриваючись «високими» інтересами, час від часу набувала цілком ясні обриси. Так сталося і на початку 1918-го. У цей січневий місяць у запалі революційних змін була створена Українська Народна Республіка, відома як УНР. Більш того на тих територіях, які входили до складу колись потужної Австро-Угорської імперії, була утворена ЗУНР - Західноукраїнська Народна Республіка. Вже до кінця року, в грудні 1918-го у Фастові, з гарячим бажанням втілити українську мрію в реалії, лідерам цих двох держав вдалося підписати своєрідний поєднувальний договір. Цей договір увійшов в нашу сучасну історію як «Акт злуки» і 22-го січня 1919-го року він був публічно оприлюднений в Київській столиці на знаменитій Софійській площі.

Набираюча обертів машина кривавої диктатури, яка прийшла на зміну колишніх «консерваторів» поспішила зламати і ці сміливі починання вільного українського народу. Вже буквально через кілька місяців більшовики увійшли в Київ, Закарпаття окупувала Чехословаччина, а Східну Галичину - поляки. А далі ...

Акт злуки тоді так і залишився лише декларацією, але народ ніколи не втрачав надію, адже народ, який втратив надію просто зникає. Надію, приміром, втратили нащадки кривавих диктаторів, коли Великий і Могутній Радянський Союз - об’єднання, побудоване зовні на «нових канонах справедливості», а всередині на крові і безглуздих жертвах, звалилося, не залишивши після себе нічого, що могло б його реанімувати.

22-е січня 1990-го року. Мільйони українців вишикувалися в справжню живий ланцюг, що розтягся від Києва до Львова. Вони відзначали День Соборності, День своєї української єдності та свободи.

21-го січня 1999-го року відповідно до Указу Президента України № 42/99 День Соборності був закріплений на законодавчому рівні суверенної держави. Потім, 30-го грудня 2011-го року, відповідно до Указу Президента України № 1209/2011 під назвою «Про відзначення в Україні деяких пам’ятних дат і професійних свят», День Свободи, який раніше відзначався 22-го листопада був об’єднаний з Днем Соборності і свято набуло свою нову назву - «День Соборності та Свободи України».

Після подій 2013-го - 2014-го року, революції Гідності і трагедії початку неоголошеної війни Росії проти України, окупації Кримського півострова і декількох обласних центрів на сході України «братнім російським народом», відповідно до Указу Президента України № 871 / 2014 від 13-го листопада 2014-го року, святу повернули колишню назву. «Відзначати щорічно 22 січня - у день проголошення в 1919 році Акта злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки - День Соборності України. Внести до Указу Президента України від 30 грудня 2011 року № 1209 "Про відзначення в Україні деяких пам’ятних дат та професійних свят” зміну, виключивши абзац другий статті 1.»- йдеться в Указі.

У цей День проект DilovaMova.com приєднується до привітань на адресу всього українського народу! Єдність і свобода робить нас гідними нащадками наших батьків! Будемо з трепетом зберігати цей безцінний скарб! Хай береже нас усіх Господь і слава Йому за цю прекрасну країну - Україну!